Коли Катя вперше прийшла до психотерапевта, вона була впевнена: її мама — це величезна тінь з минулого, яка весь час стоїть за спиною, контролює кожен її крок, кожну її думку… та дає поради, які не можна ігнорувати.

Навіть на відстані мама впливала на її вибір, повністю забираючи всю свободу дій.

Батьки Каті давно жили в іншому місті … але варто було 5 хвилин поговорити з мамою по телефону, Катя знову відчувала себе дитиною, яка кричить, знову щось доводячи або, навпаки, опускає руки.

Поступово, сесія за сесією, прийшло розуміння: всі конфлікти відбуваються не зовні, а всередині. А значить, з цим можна працювати.

В процесі роботи, Катя почала розрізняти — де її власні думки, а де старі, засвоєні ще в дитинстві установки. Почала будувати межі, знаходити інші фігури, які допомогли побачити ситуацію по-іншому. Дозволила собі жити не так, як сказали…

І в якийсь момент Катя зрозуміла: її мама просто висловлює свою думку. Так, десь трохи критично, або з порадами про які ніхто не просив, але … від того її слова не стають прямим керівництвом до дій.

І ось тепер, коли мама каже: «Катю, одягни шапку», Катя може її і одягне. Але зовсім не тому, що так сказала мама, а тому, що на вулиці дійсно холодно.

А мама… мама просто так піклується. Нехай говорить, якщо їй це важливо. Катя більше не сприймає це як наказ чи критику — вона просто слухає і робить так, як відчуває. Вона нарешті вільна приймати рішення сама.

#психологія#психологіяжиття#відносинизмамою

Анастасія Приходько